Ukraine

Olga Stal   17 years old

Happy Birthday to Me.

Or February 24, as the beginning of Russia's full-scale war against Ukraine. Yesterday my mother baked a cake. I took a bath with foam. Did dz. I thought about tomorrow.

As usual, I woke up at five. By 5.40 I was still asleep. 5.50 explosion at the airport in Ozerny. I didn't know it then. She exploded on the bed. I sleep with the window open, so I heard everything very well. The first thought: "Muscovites are coming!" She looked out the window. Nothing. I watched the news. Nothing. So training at a landfill, I thought. I went to gather. She made the bed, went to make coffee, and then set the stew to keep warm for the whole family. Grandma comes out. Everything is as usual.

The class teacher writes. "There will be no lessons today. Students at a distance. I thought something was wrong with the covid again. I'm glad (yet). Parents come out. The conversation about that explosion begins. I'm watching the news. Nervously flipping through the news.

Title: "Putin signed a decree to launch a full-scale operation in Ukraine"

I read further. Explosions in Kharkiv. Explosions in Kyiv. Explosions in Sumy. Odessa. Vinnytsia. Donetsk. Luhansk. Chernihiv. Lviv.

Today, February 24, 2022, at 5:00 am, the war began. At first I didn't believe it. But explosions were heard almost all over Ukraine. This is a war.

I turn off the stove. I don't want to eat anymore. I don't think about my birthday. Parents talk about what to do next. The father says that it is necessary to go to the country. I go to my room. I read the news again.

Military airports are being bombed. Military depots are burning. Russia is advancing on three sides. I sigh.

I take an old cosmetic bag. I'm starting to put all sorts of little things there. Drink coffee. For the first time I drink coffee on an empty stomach.

They call to eat. I try to push everything into myself. TV news. I stuff my potatoes with meat. But the piece does not go down your throat, tears well up in your eyes.

I stuff the remains of potatoes. I cry. I am in pain for Ukraine.

I am in pain for Kruty, the famine of 1932-1933, the shooting of the revival, political prisoners and dissidents, all those who have died for the country since 2014. I do not believe that Ukraine will just fall. We fought so hard, we poured blood, sweat and tears on the ground so many times.

I am in pain for Ukraine. In those moments, I was ready to believe in God.

I pray for Ukraine. For their relatives, for the Ukrainian military, for all citizens. That all were alive.

I wonder: how many more people have to die for Russia to calm down? What else does Ukraine need to do to finally make the world work? Why do we need all this? Haven't we suffered enough?

I am in pain for Ukraine. I do not believe that this is how it can end. I don't believe I can lose everything I have. I don't want to lose anything or anyone.

And I pray to God again. Father says we're leaving.You need to collect things.

З днем народження мене. Або 24 лютого, як початок повномасштабної війни росії проти України. Учора мама спекла торт. Я набрала ванну з піною. Робила дз. Думала про завтрашній день.

Як завжди, я прокинулася о п’ятій. До 5.40 я ще дрімала. 5.50 вибух на аеродромі в Озерному. Тоді я ще цього не знала. Підірвалася на ліжку. Я ж сплю з відчиненим вікном, тож усе дуже добре чула. Перша думка: «Московити йдуть!» Визирнула у вікно. Нічого. Подивилася новини. Нічого. «Значить, навчання на полігоні», - подумала я.

Пішла збиратись. Застелила постіль, пішла робити каву, а потім поставила грітись для усієї родини рагу. Виходить бабуся. Усе як завжди.

Пише класний керівник. «Сьогодні уроків не буде. Учні на дистанційному». Я подумала, що знову щось чудить ковід. Я рада (поки що).

Виходять батьки. Починається розмова про той вибух. Я дивлюся новини. Нервово гортаю стрічку новин.

Заголовок: «Путін підписав указ про початок повномасштабної операції в Україні»

Читаю далі. Вибухи у Харкові. Вибухи у Києві. Вибухи у Сумах. Одесі. Вінниці. Донецьку. Луганську. Чернігові. Львові. Сьогодні, 24.02.2022 о 5.00 почалася війна. Спершу у це не вірилося. Але вибухи чули ледь не по всій Україні. Це війна. Я вимикаю плиту. Їсти уже не хочеться. За день народження не думається. Батьки розмовляють про те, що робити далі. Батько каже, що потібно їхати на дачу. Я йду у свою кімнату. Знову читаю новини. Бомбардують військові аеропорти. Горять військові склади. Росія наступає із трьох боків. Зітхаю. Беру стару косметичку. Починаю складати туди усілякі дрібні речі. П’ю каву. Уперше п’ю каву на голодний шлунок. Кличуть їсти. Я намагаюся впихнути у себе все. У телевізорі новини. Я упихую у себе картоплю з м’ясом. Але шматок не лізе в горло, сльози навертаються на очі. Я запихую у себе залишки картоплі. Я плачу. Мені болить за Україну. Мені болить за Крути, голод 1932-1933, Розстріляне відродження, політв’язнів та дисидентів, усіх тих, хто вмирав за Країну з 2014. Я не вірю у те, що Україна просто так впаде. Ми стільки боролися, стільки разів полили землю кров’ю, потом та слізьми. Мені болить за Україну. У ці миті я була готова повірити у Бога. Я молюся за Україну. За своїх рідних, за Українських військових, за усіх громадян. Щоб усі були живі. Я задаюсь питанням: скільки іще людей має умерти, щоб росія вгомонилася? Що іще Україна має зробити, щоб світ нарешті почав діяти. За що нам це все? Хіба ми не достатньо страждали? Мені болить за Україну. Я не вірю у те, що усе може скінчитися ось так. Я не вірю, що можу втратити усе, що маю. Я не хочу більше нічого і нікого втрачати.

І знову молюся Богу. Батько каже, що ми їдемо. Потрібно збирати речі.

Many more stories from Ukraine are available at: https://mywar.mkip.gov.ua/